Олександр Кучерук про убийство Евгена Коновальца

Все новости, события, скандалы обсуждаются и комментируются здесь

Олександр Кучерук про убийство Евгена Коновальца

Сообщение Моргенштерн » 09 июн 2012 14:15

Статья из прошлогоднего номера журнала "Розбудова Держави"

До 120-річчя від дня народження полковника Євгена Коновальця

Олександр КУЧЕРУК

Роттердам — 23 травня 1938 року

(До річниці загибелі Голови ОУН Є. Коновальця)

Певний час відомості про загибель Є. Коновальця у Роттердамі ґрунтувалися на окремих публікаціях в періодиці, першоджерелом яких були нідерландські газети, починаючи з 24 травня 1938 р., та повідомлення окремих інформаційних агентств світу, що мали свої представництва чи кореспондентів у Нідерландах.
Першою спробою узагальнити факти зробив Я. Кутько у трьох брошурах «Пе¬кельна машина в Роттердамі. Історія убивства полк. Євгена Коновальця на основі тогочасних матеріалів та сучасних свідчень» (1952–1953 рр., США), але це видан¬ня позначене загостреною публіцистичністю та спробою реконструювати події на основі досить обмеженого кола джерел.
У розвиток теми Є. Онацький у 1958 р. на основі згадуваних нідерландських публікацій, документів з архіву ОУН та власної колекції документів опублікував у паризькому «Українському Слові» та американській газеті «Свобода» великий матеріал, присвячений темі загибелі Є. Коновальця. Автор багато уваги приділив «передісторії» Роттердамської трагедії, зокрема проникненню в систему ОУН, точ¬ніше в її закордонне провідництво, агентів радянських спецслужб.
О. Кушпета (Нідерланди) вмістив статтю «Вбивство Євгена Коновальця у світлі нідерландських публікацій» у книзі «Євген Коновалець та його доба» (1974), власне сам заголовок віддзеркалює її зміст.
1983 р. у Буенос-Айресі (Аргенина) видано збірник «Шляхом на Роттердам», який, крім дослідження Є. Онацького, містив статті Д. Андрієвського, О. Семененка, З. Ірчанського, Я. Гайваса. Цей збірник дав небагато для розслідування убивства Є. Коновальця, але при тому досить активно висвітлив діяльність агента К. Полуведька.
Ситуація певною мірою змінилася, коли 1997 р. після смерті колишнього генерала КГБ П. Судоплатова (помер 1996 р.) вийшла друком в Москві його книга «Спецоперации. Лубянка и Кремль 1930–1950 годы». Багато читачів сприйняли текст як достовірний до¬кумент, але на тверезий погляд ця книга є елементом загальної тенденції по випуску книг про «подвиги» чекістів, де матеріал не лише відфільтрований і пода¬ний у позитивній для спецслужб площині, а свідчить про те, що «операції по дезінформації» не залишилися в минулому.
Все сказане П. Судоплатовим стосовно його участі у проникнення в середовище ОУН та організацію і виконання ліквідації Є. Коновальця не має належного документального підтвердження. До сьогодні не опубліковано жодного документа (звіти, службові запис¬ки тощо), який би кинув світло на цю операцію. Ще раз звертаємо увагу на неприпустимість некритичного ставлення до «спогадів» П. Судоплатова.
Хотілося б також звернути увагу на те, що залиша¬ються все ще недоступними матеріали розслідування вбивства Є. Коновальця, які проводила тоді нідер¬ландська поліція. Нами через Міністерство закор¬донних справ робилися спроби отримати копії цих документів, але безуспішно.
Комісія з розслідування загибелі Є. Коновальця була створена досить оперативно, але треба врахува¬ти, що до жовтня 1938 р. Організація залишалася під управлінням Проводу, у період від 11 жовтня 1938 р. до 27 серпня 1939 р. обов’язки голови ПУН виконував А. Мельник, якого на Другому Великому зборі українських націоналістів обрано головою ПУН.
Завершення процесу переходу влади в ОУН до А. Мельника фактично збіглося з початком Другої світової війни, коли на Польщу із заходу 1 вересня 1939 р. напала гітлерівська Німеччина, а зі сходу 17 вересня — сталінський СРСР, та на виконання Пакту Молотова — Рібентропа провели «четвертий поділ» Польщі, внаслідок чого, серед іншого, несподівано вийшли на волю українські в’язні польських тюрем, зо¬крема члени ОУН. Це витворило нову ситуацію, необхідно було вирішувати нові завдання тощо.
Зрозуміло, що час і події не були сприятливими для роботи комісії з розсліду¬вання вбивства Є. Коновальця.
Коли була створена комісія у справі убивства Є. Коновальця, документально не встановлено, але її формальне існування підтверджується Обіжником до чле¬нів ПУН від 16 серпня 1940 р. Там, зокрема, зазначено, що «для доповнення слід¬ства» у справі загибелі Є. Коновальця до комісії додатково увійшли О. Бойдуник і З. Книш. «Комісія розгляне дотеперішні висліди слідства та доповнить його дохо¬дженнями, переведеними відносно Джона-Іртена-Габрусевича, Мека та інших з ото¬чення Ріхарда Яри-Карпата1».
Склалося так, що більшість збережених документів у справі вбивства Є. Коно-вальця до сьогодні пов’язані уже з другою фазою діяльності комісії. Хронологічно основний же масив датується 1939–1941 роками, хоча останній документ створено аж у 1951 р.
Зі збереженого більшість документів стосуються розслідування запідозрених як агентів радянських спецслужб К. Полуведька, В. Хом’яка та П. Судоплатова.
Головніші з тих документів: Д. Андрієвський «Пригода і Приймак» (1939), М. Селешко «Записка, написана з памяті дня 6. V. 1939» та його ж «Справа К. По-луведька» (1941 р.), Р. Сушко «Мої заподання про Вельмута-Норберта» (1939 р.), Я. Барановський «Про зв’язок, що його мала організація…» (1939 р.), Я. Чемеринський «На доручення Секретаріату з 25 січня» (1939 р.), Г. Чемеринська «Під час перебування Норберта…» (1939 р.), О. Кандиба «Протокол» (1939 р.), О. Сенник «Причинки до подій в Р.» (1939 р.), Є. Онацький «Мої спогади про події, пов’язані з Роттердамською трагедією» (1940 р.), Р. Ярий «В час моєї неприявности…» (1940 р.), М. Галаган «Кіндрат Микитович Полуведько та його «побратим» Панас Іващенко» (1941 р.), Д. Вирста «Зізнання» (1941 р.), В. Моклович «Мої завваги в справі Хомяка» (1951 р.).
До цієї групи документів примикає листування Є. Коновальця та інших членів ПУН між собою, а також з К. Полуведьком, П. Судоплатовим та іншими. Цікавими є листи і документи М. Галагана, В. Дегтяра, Є. Онацького та інших.
Як зазначалося, перебіг подій, пов’язаних із вбивством Є. Коновальця, на пер¬ший погляд, добре відомий, але ми спробуємо ще раз поглянути на окремі відомі факти і твердження.
* * *
22 та 30 квітня 1938 р., за словами секретаря ПУН Я. Барановського, «прийшли два листи «звідти» […] в обох писалося про приїзд Вельмуда*. Я повідомив Вождя про зміст листів. Вождь готовився їхати на зустріч»2.

-------
* У документах ОУН та листуванні П. Судоплатов проходив під кількома псевдонімами, зокрема Валюх, Вельмуд, Норберт, Павлусь, Приймак.

Є. Коновалець у той час перебував в Італії, а Я. Барановський у Берліні. У другій половині травня Є. Коновалець виїхав з Рима до Відня, а через кілька днів до Берліна.
Усі попередні зустрічі (перша відбулася у лютому 1936 р.) Є. Коновальця з Ва-люхом, як представником українських націоналістів в УРСР, за якого майстер¬но видавав себе П. Судоплатов, відбувалися в присутності членів ОУН, частіше Я. Барановського. Передбачалося, що цього разу разом з Є. Коновальцем поїде Я. Барановський, але з невідомих причин Є. Коновалець не дозволив Я. Бара-новському бути присутнім при зустрічі з Валюхом в Роттердамі, він, пояснював Я. Барановський, «твердив, що немає потреби мені спішитися»3. Про небажання Є. Коновальця аби з ним їхав Я. Барановський свідчить і В. Стахів, який передає слова Є. Коновальця: «Макар (псевдонім Я. Барановського — Автор.) знає від мене, що я його там не потребую»4.
Здогадно Валюх, що запрошував Є. Коновальця на зустріч у Роттердам, прагнув зустрітися з ним без свідків. Він прибув до Роттердама заздалегідь і кілька разів телефонував до Відня й Берліна та хотів побалакати з Є. Коновальцем, але не міг його застати.
Є. Коновалець увечері 21 травня виїхав потягом до Берліна і звідти о 8 ранку 22 травня телефонував до Р. Сушка у Відень та просив передати Валюху, щоб той телефонував йому у Берлін до «бюра». Телефонна розмова між Є. Коновальцем і Валюхом відбулася, про що вони говорили невідомо, бо відбувалася, за словами В. Стахова, «при зачинених дверях».
Провівши кілька зустрічей з активом ОУН (серед них був нерозшифрований радянський агент К. Полуведько), того ж дня Є. Коновалець об 23 годині 30 хви¬лин виїхав потягом з Берліна. На вокзалі його проводжали Р. Ярий та В. Стахів, це були останні члени ОУН, які бачили Є. Коновальця живим. Є. Коновалець перед від’їздом передав, забираючи речі з готелю перед тим, як вирушити на вокзал, як пише у спогадах В. Стахів, частину документів. Відомо, що там були фінансові документи і звіти у справі використання коштів, які залишив Є. Коновалець на збе¬рігання у Р. Ярого.
23 травня, понеділок. О 12 годині 13 хвилин Роттердам, що жив розміреним життям законослухняних міщан, раптом струсонуло, вибух стався у самому центрі, на головній вулиці, поруч з респектабельними готелями і ресторанами, крамниця¬ми, неподалік міської ратуші.
Цей вибух відібрав життя провідника ОУН Є. Коновальця. Хто ж виконав цей теракт?
П. Судоплатов у своїй книзі твердить, що то був саме він, але це неможливо пе¬ревірити, бо лише Є. Коновалець бачив ту людину, з якою зустрівся в Роттердамі. Це міг бути і П. Судоплатов, але не виключено, що то міг бути і хтось інший або й інші.
Справа у тому, що протягом довшого часу націоналістичним підпіллям з Укра¬їни готувалася висилка за кордон двох осіб для вишколу, «Обіцяв Хомяк і Вель-муд, що пришлють двох людей. У листах тамтуди ми все обстоювали присилку тих людей…»5.
Та усе ж найбільша підозра падала на П. Судоплатова. У час розслідування ні¬дерландська поліція опублікувала у місцевій пресі фото «Валюха» з розрахунком, що хтось зможе пізнати особу чи подати якісь відомості про нього. Коли ж порівня¬ти фото «Валюха» з газет і фото П. Судоплатова, то лише на перший погляд це одна і та сама особа, але, коли придивитися уважно, закрадаються сумніви, і чим більше порівнюєш, сумніви переходять у впевненість, що то можуть бути різні особи.
Чию ж фотографію опублікували? Чи мали в ОУН фото П. Судоплатова? П. Судоплатов розповідав, що літом 1936 р. в Берліні «одного разу, коли ми гуляли з Коновальцем, до нас підійшов вуличний фотограф і сфотографував нас»6, а далі йде цікава інформація, яка вимагає дуже обережного ставлення до епізоду з фотографуванням. П. Судоплатов писав, що після того, як їх було сфотографовано, Є. Коновалець викупив (!) у фотографа усю плівку. Врахуймо, що це 1938 р., для фотографування використовувалися плівкові фотоапарати, а як відомо, вузькоплівочний фотоапарат давав 36 кадрів, а, широкоплівочний мав плівку на 12 кадрів. Крім цієї пари на тій плівці були ще інші люди, які замовляли у нього фотографії. Отож, твердження про викуп Є. Коновальцем усієї плівки є сумнівним. Фотограф мав зобов’язання на ви¬готовлення фотографій для інших людей, і йому, як підприємцю в голову не могло прийти, що можна не виконати взяті на себе зобов’язання. Ментальність «совка» була зовсім іншою, П. Судоплатов свої уявлення переніс на ситуацію з берлінським фотографом, в радянській дійсності він саме так і вчинив би, але то був Берлін…
Після 1939 р. за цією фотографією, що нібито збереглася в архіві ОУН (за словами П. Судоплатова) було влаштовано організаційні пошуки «Валюха», але особи, яким було це доручено, потрапили в руки СМЕРШу, їх швидше за все розстріляли, а фото П. Судоплатова конфіскували. Можливо про це фото згадував Я. Барановський у своєму звіті «Про зв’язок, що його мала організація…» у березні 1939 р.: «В залу¬ченню: […] 3. Знимка Вельмуда»7 (на жаль це фото в Архіві ОУН не виявлено).
Фото «Валюха», опубліковане нідерландцями, зрозуміло, не є берлінським фото, бо там Валюх був сфотографований з Є. Коновальцем, а тут явно фото робилося з однієї особи. До того ж берлінський фотограф не міг так нецікаво сфотографувати, він обов’язково вибрав би такий задній план, щоб було зрозуміло, що то Берлін, бо навіщо туристам фото на тлі безликої стіни.
Хто ж таки поміщений на нідерландському фото?
Я. Барановський, який допомагав роттердамській поліції у пошуках, не мав фото Валюха, натомість, він розповів, що «побачив я між поліційними урядовця¬ми чоловіка, подібного до Вельмуда. Я взяв його знимку і з поліційним урядовцем почав обходити льокалі, де міг перебувати Вель-муд чи Вождь»8. Фактично шукали П. Су-доплатова за фотографією місцевого поліцейського. Описуючи, як виглядав здогадний Валюх, кельнери та інші осо¬би, що його бачили, зокрема, вказували на те, що та людина була у костюмі, без плаща і капелюха, але мала рукавички.

* * *

Прибуття. Що робили Є. Коновалець і П. Судоплатов 23 травня зранку до 12 години дня?
Є. Коновалець з часу приїзду до Рот¬тердама до часу загибелі пробув у місті менше однієї години. Потяг, яким їхав Є. Коровалець, прибув на головний вокзал Роттердама об 11 годині 24 хвилини ранку. З вокзалу він на таксі приїхав до готелю «Централь». Хоча від вокзалу до готелю було недалеко, використання таксі пояснюється тим, що Є. Коновалець мав дві валізи — одну до¬сить важку, яка була наповнена літературою, яку мав взяти з собою в Україну Валюх, друга — з особистими речами, крім валізи він мав ще друкарську машинку.
Принагідно про розташування окремих об’єктів, що пов’язані з останнім пере¬буванням Є. Коновальця в Роттердамі, усі вони розташовані у центральній частині міста.
Готель «Централь» (повна назва Grand Hotel Central — він і нині там) розта¬шований за адресою Кроскаде, 12, це якихось 400 метрів від вокзалу, а від готелю до головної вулиці Роттердама Консінгел ледве 150 метрів.
Готель «Атланта» (NH Atlanta Rotterdam) з однойменним кафе, як і тоді, на вули¬ці Арт фан Нестраат, 4, це паралельна (через одну) до вулиці Кроскаде. Обидві ву¬лиці — Кроскаде і Арт фан Нестраат виходять на Колсінгел. Від готелю «Централь» до готелю «Атланта» близько 400 метрів.
Кінотеатр «Люмєр» розташований по вулиці Колсінгел, у кварталі між Кроскаде та Арт ван Нестраат, щонайдалі 70–80 метрів від кафе «Атланта». Як бачимо усі об’єкти один від одного в 5–15-хвилинній пішій доступності.
Є. Коновалець, прибувши до готелю «Централь», пред’явив паспорт чехосло¬вацького громадянина Йозефа Новака (Josef Novak). На той час Є. Коновалець уважався литовським громадянином, принаймні йому офіційно було видано литов¬ський паспорт ще на початку 1930-х років. Фальшивим був паспорт громадянина Чехо-Словаччини — Йозефа Новака, пізніша експертиза якого показала, що бланк чехословацького паспорта з фото Є. Коновальця справжній, а підроблені печатки. Отож, Є. Коновалець поселився у номері 104, це перший поверх (по нашому — другий), заплатив за одну добу 3 гульдени (цей готель і нині має помірковані ціни), отримав квитанцію і готельну перепустку та піднявся до кімнати. Тут він розклав свої речі, на столі коло ліжка поставив дерев’яне Розп’яття (За переказом, те Розп’яття йому дала колись мати і він завжди возив його з собою). Там же поклав книгу, яку, видно, читав у дорозі, це німецький переклад праці італійського історика і публіциста В. Гіачіно «Історія фашистського руху».
Нідерландська поліція при розслідуванні прийшла до висновку, що вибух — то є справа агентів НКВД і здогадувалася, що кілер чи кілери швидше за все прибули до Роттердама на радянському судні. У ті дні в порту стояло кілька радянських кора¬блів: «Менжинський», «Магнітогорськ», «Шилка». Згідно з версією П. Судоплатова він прибув на судні «Шилка», де нібито «працював» радистом.
У книзі «Спецоперації…» П. Судоплатов пише, мовляв, пливучи з Мурманська «Шилкою» він «перевірив роботу мережі наших нелегалів у Норвегії, у завдання яких входила підготовка диверсій на морських судах Німеччини і Японії, що базувалися в Європі»9.
У Скандинавії та країнах Балтики з середини 1930-х років діяла система радян¬ської агентури, відома в літературі під назвою «Ліга Волльвебера», складалася вона з моряків і докерів, очолював її активний німецький комуніст Е. Волльвебер. Ця людина раніше входила до Спеціальної групи особливого призначення (російська абревіатура СГОН), відомої також як група Я. Серебрянського (Янкель Бергман)10, мережа якої покривала усю Європу, вони виконували вбивства, викрадали людей, проводили теракти тощо по усій Європі і не тільки.
Для легального прикриття нелегальної діяльності Е. Волльвебер створив між¬народну організацію «Союз моряків», що мала свої відділи у країнах Північної та Західної Європи і фактично була структурою нелегальної розвідки та дивер¬сійної роботи НКВД. Нідерландською групою «Союзу моряків», керував кому¬ніст Й. Схаап, він також очолював Міжнародний вітрильний клуб та Інтерклуб в Роттердамі.
Зустрічі П. Судоплатова з агентурою та професіоналами підривної справи були не випадковими, їм під силу було організувати перевезення П. Судоплатова до Рот¬тердама, супровід містом, підготовку вибухового пристрою та забезпечити його відхід після виконання замаху на життя Є. Коновальця.
Одна з віденських газет, коментуючи загибель Є. Коновальця, писала: «По¬чинаючи з 1923 року Голландія є одним з центрів НКВД. В очах Москви Голландія є просто ідеальною оперативною базою для агентури НКВД. За кордоном агенти НКВД використовують, як відомо з досвіду, особливо часто голландські документи, що під¬роблені у Москві. НКВД має своїх агентів у голландських профспілках та робітничих товариствах»11.
За словами П. Судоплатова, Є. Коновалець у телефонній розмові пропонував зустрітися в німецькому порту Кіль, але той наполіг на зустрічі саме в Роттердамі. Йому легко було сказати, що судно, яким він пливе, до Кіля заходити не буде. Таку наполегливість можна пояснити тим, що П. Судоплатова вели і прикрива¬ли у цій операції люди Волльвебера, для яких це було значно простіше зробити у Голландії.
Час в дорозі від радянського кордону до Роттердама вантажним судном із враху¬ванням зупинок тривав не менше місяця. При плануванні подорожі необхідно було також враховувати можливі затримки, викликані погодними умовами та іншими непередбачуваними обставинами.
Отож у Роттердам П. Судоплатов приїхав не пізніше п’ятниці 20 травня 1938 р. Перед виїздом з Москви П. Судоплатову видали фальшивий чехословацький пас¬порт. Виходить що і Є. Коновалець, і П. Судоплатов прибули у Роттердам за фаль¬шивими чехословацькими паспортами, правда, різного «виробництва».
Наступного дня, тобто 21 травня Валюх телефонував з Роттердама до Відня, намагаючись зконтактуватись з Є. Коновальцем. Для конспірації він телефонував з поштових відділень.
Сумнівною також видається оповідь П. Судоплатова, що він планував після зу¬стрічі з Є. Коновальцем повернутися на «Шилку», ефективніше було б скористатися послугами людей Волльвебера, які, добре знаючи місцеві умови, могли б легко його сховати і допомогти покинути Роттердам.
23 травня Валюх зійшов з «Шилки» в порту, з якого до центру міста можна ді¬йти пішки за хвилин 25–30. Він вирушив заздалегідь, приблизно годині о 8 ранку за місцевим часом.
Походивши вуличками центру міста, Валюх перевірив про всяк випадок, чи не¬має за ним «хвоста». Пізнішим поліційним слідством вдалося установити, що П. Су-доплатов перед тим, як зустріти Є. Коновальця між 9 та 12 годиною відвідав три кафе на Колсінгел. В такий час «рух у льокалях майже ніякий, не улягало сумнівові, що служба могла звернути легко увагу на одного гостя, тим більше що він чужинець, дуже слабко володіє німецькою мовою»12, в іншому кафе кельнери зауважили, що Ва-люх «був елегантно вбраний, без плаща і капелюха, під лівою рукою мав два пакети»13. Про ці «пакети» буде мова нижче.
Зустріч. П. Судоплатов: «Час за десять дванадцять. Прогулюючись провулком біля ресторану «Атланта», я побачив Коновальця, що сидів за столиком біля вікна, чекаючи на мене. Цього разу він був один»14.
На слідстві кельнери кафе «Атланта» розповіли, що «в дванадцятій годині, або кілька хвилин перед дванадцятою годиною зайшов до каварні чоловік середнього зросту, по фотографії стверджують без сумніву, що це був вождь, та замовив по-німецьки «шері». За дві-три хвилини прийшов другий, далеко молодший […], присівся до старшого та замовив ламаною німецькою мовою для себе пиво. В руці держав пакет і рукавички, що їх поставив перше на стіл, а відтак їз стола взяв і поставив на крісло, а в часі роз¬мови пакет передав старшому панові і, не випивши пива, попрощавсь, пішов»15.
Про це ж П. Судоплатов: «Я вручив йому подарунок, коробку шоколадних цукерок, і сказав, що мені зараз треба повертатися на судно. Йдучи, я поклав коробку на столик поруч з ним. Ми потиснули один одному руки, і я вийшов, стримуючи своє інстинктивне бажання відразу кинутися бігти»16.
Поліція в процесі розслідування перевірила телефонні дзвінки з-за кордону до Роттердама, і було виявлено, що 23 травня з Москви телефонували перед 12 го¬диною до готелю «Атланта» і до готелю «Централь» і запитували мешканця готелю на прізвище Євдокимов. Після 12 години ще раз телефонували з Москви і знову питали за Євдокімова. Варто врахувати, що потелефонувати з Радянського союзу за кордон для звичайної людини було справою, практично неможливою, не кажучи, що усі дзвінки за кордон контролювалися і прослуховувалися. Автоматичного на¬бору номеру телефону не існувало, абонентів з’єднували телефоністи. Ці два дзвінки були пов’язані з терактом, випадковими їх назвати не можливо. Перевірка показала, що в готелях людей з прізвищем Євдокимов не було, таке прізвище не зустрічалося і раніше.
Пакет. За П. Судоплатовим в пакеті була бомба з годинниковим механізмом, яку виготовлено було в спецлабораторії НКВД в Москві. Тут виникають деякі питання. П. Судоплатов твердить, що годинниковий механізм вмикався натисненням пере¬микача, вибух мав статися через 30 хвилин від часу, коли бомба буде активована. Але одночасно він каже, що вибух мав статися після того, як пакет з вертикального положення перевести в горизонтальне. Виникає питання — бомба вмикається пере¬микачем вручну чи при перевертанні пакета?
Поліційна експертиза установила, що бомба «складалася з металевого контей¬нера зі спеціальним зарядом вибухової речовини, можливо, динаміту […] Те, що горючі речовини дали яскраво-червоне полум’я з чорним димом, показує, що в бомбі не було по¬роху. Два експерти з гамбурзької поліції дослідивши фрагменти, виявили рештки олова і прийшли до висновку, що пекельна машина не була бомбою скляного типу»17.
Розмір пакета. У поліції свідки говорили, що розмір коробки (пакета) був при¬близно рівним розміру коробки для взуття, правда не вказувалося чи у двох чи у трьох вимірах. Середні розміри коробки для взуття це 32х20х10 см.
П. Судоплатов говорить про те, що бомба була замаскована під коробку цукерок з малюнком в «українському» стилі. Розміри бомби мали відповідати розміру усе¬редненої подібної коробки, і масою — 200–400 г, що обмежувало силу заряду і від¬повідно силу вибуху. Тобто вона була по ширині та довжині, як коробка для взуття, тобто приблизно 30х20 см, а по товщині — 2–3 см. Бомба складається з вибухового матеріалу, запальника і механізму, що її приводить у дію. У 1930-х роках викорис¬товували динаміт, тринітротолуол чи аналоги. Механізм, що приводить у дію бомбу, як правило був годинниковий, тобто пружина годинникового механізму розкру¬чувалася і тим чи іншим способом приводила в дію бомбу. Експертиза, проведена поліцією, установила, що вибухівка має фінське походження. Фінська вибухівка була значно доступнішою людям Е. Волльвебера ніж фахівцям із Москви.
За П. Судоплатовим він тримав коробку у внутрішній кишені піджака. Як прави¬ло внутрішні кишені чоловічих піджаків мають розмір 15–17 см по висоті і 6–10 см по ширині. Ці виміри у два рази менші за коробку П. Судоплатова. Тут або йому зробили спеціальну кишеню розміром близьким 30х20 см (при обшуку важко по¬яснити призначення такої кишені), або коробка була значно меншою. Згадаймо, що кельнери свідчили, що він ніс дві коробки, одна з яких розміром з коробку для взуття, а друга — менша. Не було потреби носити ту бомбу в кишені, її легко могли передати йому будь-коли, хоч перед самим побаченням з Є. Коновальцем.
Далі. П. Судоплатов говорив про те, що бомба вмикалася, коли її з вертикального положення перемістити в горизонтальне. Але кельнери розповідають, що він просив у них папір для того, щоб запакувати коробку, вони ж порадили йому скористатися газетою (саме до кафе зайшов продавець газет), що він і зробив. Та загорнути ко¬робку в газету не змінюючи її вертикального положення практично не можливо, подібна еквілібристика звернула б увагу кельнерів, маніпуляції з коробкою і газетою не тільки не викликали у них якихось підозр, а взагалі не привернули уваги.
У попередні зустрічі з Є. Коновальцем Валюх привозив з України цигарки, окре¬мі книжки, дещо з преси, цукерки. До речі дві коробочки від цигарок не загубилися, вони зберігаються в одному з канадських українських архівів.
Про цукерки. П. Судоплатов твердив, що для бомби була використана коробка від «українських» цукерок, мовляв Є. Коновалець дуже любив солодке. Ось у цьому є поважні сумніви. Як правило любителі солодкого мають надлишкову вагу, а Є. Ко-новалець був худорлявим. Відомо, що він був затятим курцем, а серед курців досить важко найти ласунів. Тому використання коробки «українських» цукерок, як при¬манки, виглядає досить сумнівним. У той же час навіщо було перед самим вручен¬ням коробки замотувати її у папір, тим самим ховати її «українське» оформлення.
У процесі розслідування теракту було висунуто кілька версій. Так от за повідо¬мленням найбільшої газети США «The New York Times» (передрукованого україн¬ської газетою «Свобода») теракт проти Є. Коновальця виконали двоє осіб. Про цю версію також писали нідерландські газети.
Під час розмови Є. Коновальця з невстановленою особою, ймовірно, що то і був П. Судоплатов, другий агент непомітно вклав до кишені плаща Є. Коновальця пакунок з вибухівкою. Ось для чого був потрібний другий (менший) пакет. Зу¬стріч Є. Коновальця з Валюхом у кафе зафіксовано у показах кельнерів, але що було далі, до моменту вибуху бомби, ніхто не запам’ятав і це не зафіксовано. Більшість показів, які вдалося зібрати, стосуються часу від моменту вибуху.
Досить активно у справі теракту на Колсінгел виступили місцеві ліві, особливо комуністи. Спочатку вони твердили, що теракт був направлений проти Г. Тібена, одного з їхніх діячів. (Цей Г. Тібен не так давно переселився з Німеччини, де аре¬штовувався гестапо у підозрі у шпигунстві, після чого терміново виїхав до Нідер¬ландів). Вияснилося, що заяви комуністів не мають під собою ніяких підстав, зокрема Г. Тібен не був на Колсінгел у час вибуху. Але, відтягнувши увагу, комуністи створили прикриття для убивць Є. Коновальця, доки поліція перевіряла їхню версію спливав дорогоцінний час. Добре відомо, що саме перші години після скоєння зло¬чину є найпродуктивнішими у розслідуванні.
Комуністи не зупинилися, депутати міської ради від комуністів і соціал-демократів одразу офіційно звернулися до міської влади з листом, мовляв у них є докази і свідки, що у випадку з вибухом 23 травня йдеться про «фашистівську змову», а загиблий є міжнародним терористом і підірвався при необережному по¬водженні з бомбою, яку мав кудись доставити. Надані комуністами інформації такі: мовляв їхній свідок за певну платню згодився занести конверт, адресований Новаку, до готелю «Централь» і передав його людині, яку він опізнав по фотографії, то ніби був Є. Коновалець, який натомість передав через свідка невеликий пакунок для адресата, при тому він просив бути з пакунком дуже обережним. Поліційна пере¬вірка показала, що комуністи і цього разу м’яко кажучи, набрехали. Виявилося, що особою, яка передавала листа, був італійський скульптор, який таким чином повернув борг власнику готелю і взагалі, то все відбувалося раніше.
Гарячкова активність комуністів явно свідчила про її цілеспрямованість і керо¬ваність. Додати варто, що незабаром нідерландські комуністи випустили друком брошуру про «фашистський слід» вибуху 23 травня у Роттердамі.
Вбивство. Власне вибух пролунав о 12 годині 14 хвилин, тобто через якихось 10 хвилин від того часу, як Є. Коновалець відбув зустріч з своїм убивцею чи убивця¬ми. Дуже короткий час між «запуском» бомби і її вибухом становив небезпеку для убивць, раптом розмова затяглася б…
Перші повідомлення у пресі про вибух описували переважно наслідки вибуху та можливі версії. За зробленими 23 червня фотографіями місце вибуху визначаєть¬ся точно. (У час відзначень роковин загибелі Є. Коновальця делегації покладають на це місце вінки).
У мить вибуху Є. Коновалець стояв обличчям до кінотеатру, у лівій руці він три¬мав пакет, другий лежав у кишені. Вибух був досить потужним, тіло Є. Коновальця відлетіло на кілька метрів, аж на проїжджу частину вулиці. Постраждали також двоє перехожих, їх було госпіталізовано, ще кільком надано медичну допомогу на місці.
Були свідчення, що Є. Коновалець помер не одразу, а у лікарні, куди його завезли автомобілем швидкої допомоги. Насправді він загинув на місці, на фотографіях ви¬дно накрите тіло на тому місці, де воно опинилося після вибуху.
Внаслідок розриву бомби найбільше постраждала ліва сторона тіла: рука, нога і живіт, тоді коли голова і права частина тіла залишилися незачепленими. Смерть настала практично миттєво.
У кількох будинках вибито вікна та вітрини магазинів і кінотеатру. На тро¬туарі залишилися чорні сліди вибуху, але саме покриття не постраждало (вирва не утворилася).
Поліція, віддаливши перехожих, які позбігалися на місце вибуху, оточила його, хоча люди і не розходилися. До розслідування приступив слідчий відділ прокуратури міста. На місці зібрано було усі можливі речові докази, зокрема уламки вибухового пристрою, частини одягу, серед іншого годинник, паспорт та перепустку загиблого до готелю «Централь».
Отож, маючи «прізвище» і фото загиблого поліція почала розслідування і по¬шуки вбивць. Керував розслідуванням комісар поліції Й. П. Рошбах.
Не зупиняючись на ході слідства, скажемо, що поліція дійсно доклала значних зусиль, це питання перебувало на контролі в уряду у Гаазі. Справа набула міжнарод¬ного значення, до слідства залучено австрійську, німецьку, італійську, британську поліцію (характерно, що чехословацька поліція відмовилася брати участь у розслідуванні, хоча і загиблий Є. Коновалець, його вбивця П. Судоплатов та Я. Барановський при¬були до Роттердама за чехословацькими паспортами). Нідерландський уряд призна¬чив премію 10 тисяч гульденів для того, хто затримає вбивцю Є. Коновальця.
Втеча П. Судоплатова. За його версією, попрощавшись з Є. Коновальцем, він, вийшовши з кафе, повернув у бічну улицю, зайшов до крамниці і купив плаща і капелюха, одягнув їх та вийшов на вулицю, саме тоді почув вибух. П. Судоплатов дійшов до вокзалу і сів на потяг до Парижа. Квитка йому не потрібно було купувати, бо мав виданий ще у Москві проїзний квиток, дійсний для мережі європейських за¬лізниць. До речі, поліцією не були виявлені і не допитані продавці крамниці, у якій нібито П. Судоплатов купив верхній одяг. Вони б мали запам’ятати людину, що го¬ворила поганою німецькою мовою і ймовірно була схвильованою та поспішала.
Роттердамська поліція уважала, що Валюх «не втік, але залишився в Нідерландах, скриваючись у місцевих комуністів […] У місцевих комуністів заряджено ревізії, але безуспішні»18. Допомогти П. Судоплатову могли люди «ліги Волльвебера», скритно доставили його на один з кораблів, що віз республіканцям в Іспанію оплачену Мо¬сквою зброю й спорядження. Сам П. Судоплатов пише, що якийсь час перебував в Іспанії, але ніби після подорожі через Європу. Після недовгого перебування в Іс¬панії П. Судоплатов повернувся до Москви.

* * *

Сумніви про те, що саме П. Судоплатов сам зміг ліквідувати лідера ОУН, під¬тверджуються наступним міркуванням, точніше фактами. 1936 р. за проникнення в мережу ОУН та вдалу легалізацію його нагородили радянським орденом Черво¬ного прапора. Наступну нагороду, також орден Червоного прапора П. Судоплатов отримав влітку 1941 р. разом з групою за участь у розробці та проведення операції з ліквідації у 1940 р. Л. Троцького. Дивним видається те, що за проникнення в ме¬режу ОУН він отримав орден, а за вбивство Є. Коновальця — нічого. Як це можна зрозуміти? Якщо не було «подвигу», то не було і нагороди.

* * *

У кримінальній справі було зібрано значні речові докази, зокрема особисті речі Є. Коновальця, серед них чехословацький паспорт, Розп’яття, друкарська машинка, документи тощо. Здогадно вони і нині зберігаються в поліційному архіві.
Литовський паспорт Є. Коновальця залишився у вдови — О. Коновалець. Кілька разів у 1938 і 1939 рр. литовський консул в Роттердамі Р. Пенн листовно звертався до М. Селешка (він був призначений для полагодження справ, пов’язаних з похоро¬ном Є. Коновальця) повернути: «паспорт померлого пана Коновальця. Як вам відомо, цей чоловік мав литовський паспорт, […] паспорт мусить бути поміж документами. Цим листом ласкаво прошу Вас зробити все можливе, щоб паспорт найшовся і був ви¬сланий до Роттердама»19. Збереглися також деякі особисті речі Є. Коновальця, нині вони експонуються в Музеї Української Народної Республіки у Києві.
Похорони. Тіло убитого, після проведення слідчих дій завезли до найближчої лікарні, де того ж дня було зроблено розтин і паталогоанатомічне дослідження: «доктор Галстф з Лейдена провів медичний розтин в присутності комісара поліції і про¬курора […] Під час розтину трупа знайдено кілька металевих уламків портсигара»20.
Коли було виконано необхідні заходи, то поліція дала дозвіл на похорони тіла, їх було призначено на четвер 26 червня, але обставини змусили перенести на суботу 28 червня.
Формально Є. Коновалець був литовським громадянином, тому загальну опіку у цій справі мало литовське консульство у Роттердамі, і зокрема консул Р. Пенн.
Постійним місцем проживання Є. Коновальця на час його смерті була Італія, куди він з родиною змушено переселився з Швейцарії у 1936 р. В Римі перебували його дружина Ольга та син Юрій.
25 травня в Римі до члена ПУН Є. Онацького несподівано прийшли представни¬ки поліції: «Мене відразу вразив їх урочистий і похоронний вигляд. І п.Агверчі (керів¬ник відділу по роботі з іноземцями римської поліції — О. К.), не проволікаючи часу, негайно подав до мого відома, що приходить з наказу вищих властей, щоб повідомити мене, що з полк. Коновальцем сталася «нещаслива пригода», і що мене просять, щоб я повідомив п. Ольгу Коновалець, що «похорон відбудеться завтра», себто 26 травня»21. Неофіційно поліцейський чиновник розповів Є. Онацькому, що Є. Коновалець нібито загинув від необережного поводження з вибухівкою.
Покликавши секретаря Є. Коновальця М. Мушинського, вони по телефону домовилися про зустріч з італійським другом українців, недавнім депутатом парла¬менту Е. Інсабато, який ще нічого не знав про смерть Є. Коновальця. Утрьох вони поїхали до помешкання Коновальців, де делікатно повідомили О. Коновалець про те, що сталося.
О. Коновалець необхідно було терміново летіти до Роттердама, вона звернулася по допомогу до литовського посольства в Римі. Уточнюють справу з дозволом на ви¬їзд О. Коновалець до Нідерландів спогади сина литовського посла в Римі Альгірдаса Чернецкіса: «В ту ніч дзвонила пані Коновалець, Юркова мати, просила, щоб Литва допомогла зробити бліц-візу для швидкого вильоту в Ротердам. Мій батько (Вольде-марас Чернецкіс — Автор.) як раз був у Литві, а функції посла виконував секретар Пятрас Вілейшіс. Той швидко, за ніч, зробив візу […]»22.
О 12 годині 26 травня О. Коновалець вилетіла літаком до Роттердама. Син Коновальців — Юрій, залишився в Римі. У роттердамському аеропорту О. Коновалець зустрів Я. Барановський з двома нідерландськими поліцаями, які опитали її у справі загибелі Є. Коновальця. Із вдовою переговорили також берлінські поліцаї, що при¬були до Роттердама. Цього ж дня О. Коновалець в присутності представників поліції опізнала тіло загиблого, як свого чоловіка Є. Коновальця.
Того ж дня з Берліна до Роттердама прилетіли член ПУН Я. Чемеринський та В. Стахів, а наступного дня — член ПУН генерал В. Курманович і О. Тарновець-кий, їх також допитали у справі вбивства Є. Коновальця.
Керували підготовкою до поховання і розпоряджалися, що і як робити, члени ПУН Я. Барановський та генерал В. Курманович. Усі рахунки офіційно оплачувало литовське консульство, ці суми були повернуті найближчим часом з каси ОУН.
Поховання забезпечувала роттердамська похоронна фірма Ван дер Торна. Ви¬ходячи з того, що голова ОУН має бути похованим в майбутньому на рідній землі, могила в Роттердамі вважалася тимчасовою. Тому технічно була влаштована так, щоб при потребі легко можна було труну вийняти. Відповідно до розміру могильної ями виготовлений металевий контейнер, в який і було покладено домовину. «Сама домовина є подвійна — зверху дубова, а в середині металева з віконцем, крізь яке видко обличчя Вождя»23.
Загальна сума витрат на похорони, яку було виставлено похоронною фірмою Генеральному консульству Литви у Роттердамі, становила 283 гульдени 65 центів. Сюди входили, зокрема, дубова труна з ручками і нікельованим хрестом, цинкова труна, монтаж обох трун, оплата послуг співробітників лікарні та кладовища, оренда катафалку та автомобілів супроводу, а також послуги фотографа, виготовлення по¬смертної маски, послуги органіста, виклик та перебування на час похорону автомо¬біля швидкої допомоги, довідка про поховання. Рахунок включав оплату земельної ділянки для могили № 1111 на загальному кладовищі Кросвік терміном на 10 років з 1 червня 1938 р. до 1 червня 1948 р.
З цього рахунку бачимо, що справа поховання була трактована дуже поважно. З обличчя Є. Коновальця було знято форму і відлито гіпсову по¬смертну маску. Цей факт не був широко відомий, і про наявність маски ніколи не згадувалося. Завдяки пошукам та допомозі зацікавлених осіб вдалося виявити посмертну маску Є. Коновальця в одному українському музеї в Канаді.
З покійного, як зазначено вище, було зро¬блені фото та окремо рисунки олівцем. Рисунок голови Є. Коновальця публікувався кілька разів, а от фото жодного разу. Був намір його опубліку¬вати в збірнику «Євген Коновалець та його доба» (1974), але передумали, удова О. Коновалець так писала до редактора Ю. Бойка (Блохина): «Певно не усе надається до друку і загального відома. Про¬шу брати це до уваги. Знимку, зроблену по атен-таті, я мала, […] не треба щоби люди знали про таку знимку»24.
Похорон Є. Коновальця призначено було на 12 годину 28 травня. Спеціальний закритий автомобіль перевіз труну з тілом Є. Коновальця на цвинтар Кросвік, у двох автомобілях їхали супровідники. На по¬хороні були присутні дружина покійного О. Коновалець, члени ПУН Я. Барановський та В. Курманович, керівник «Націоналістичної пресової служби» О. Чеме-ринський, а також О. Тарновецький і литовський консул Р. Пенн.
Цвинтар Кросвік досить старий (Crooswik Begraafplaats Kerkhofaan), розташова¬ний в північно-східному напрямку від залізничного вокзалу. Могила Є. Коновальця розташована ближче до цвинтарної огорожі.
Обряд поховання здійснено римо-католицькими священиками. Коротка па¬нахида відбулася у костелі на кладовищі, а завершилася на місці поховання. Пер¬шим з прощальним словом виступив генерал В. Курманович, він говорив по-українському, а О. Тарновецький, що промовляв після нього, — по-німецькому, по тому кілька слів сказала О. Коновалець.
На свіжу могилу Є. Коновальця покладено три вінки: один від дружини, другий від ОУН і третій — від Української Нації.
У наступні дні було завершено справи з упорядкування могили. Досить швидко на могилі було встановлено перший надгробок, це був мармуровий хрест (дуже подібний до стрілецьких хрестів у Львові на цвинтарі січових стрільців) з написом українською мовою — «Євген Коновалець» і роки життя. Але через короткий час хрест був зруйнований, злочинців не було виявлено.
Одразу ж було вирішено установити більший пам’ятник. Автором проекту ста¬ла О. Лятуринська, яка жила у Празі, цей проект у кінці 1938 р. був затверджений до виконання. У листі до О. Лятуринської Я. Барановський наголошував: «Тризуб повинен бути націоналістичним, зн [ачить] з мечем. (Гл [яди] «Розбудова Нації»)«25. (Основним елементом художнього оформлення обкладинки пресового органу ПУН «Розбудова нації» була емблема ОУН).
Формальним замовником виступило Українське національне об’єднання (УНО — єдина дозволена українська легальна громадська організація на території Рейху), на ділі цим питанням займався секретар ПУН Я. Барановський. Про¬блеми із здоров’ям та складнощі отримання візи не дозволили О. Лятуринській особисто керувати на місці виготовленням та монтажем надгробка. До цієї справи підключили митця Р. Лісовського, автора емблеми ОУН. Надгробок було виготов¬лено і встановлено до річниці загибелі Є. Коновальця. На плиті темного граніту викарбовано слова «Євген Коновалець» та емблема ОУН. В голові, у вертикальній площині, масивний чотирираменний хрест, який нагадує козацькі хрести.
У такому стані могила збереглася до нашого часу. Існуюча практика утримання кладовищ у багатьох країнах передбачає оплату наперед «оренди» земельної ділянки для могили, після закінчення строку оренди її необхідно продовжувати. Як правило, то робиться що десять років. Нині угода на оренду ділянки для могили Є. Коновальця укладена з Української стрілецькою громадою (УСГ) Канади, засновником якої був свого часу Є. Коновалець.
Після 1991 р. неодноразово піднімалося питання про перенесення праху Є. Ко-новальця в Україну, але справа кожного разу зупинялася. Зокрема, в Україні іс¬нує потреба у пантеоні видатних синів і дочок України, могили яких розкидані по усьому світу, досить згадати поховання гетьмана П. Дорошенка та кошового П. Калнишевського в Росії, С. Петлюри і В. Винниченка у Франції, Є. Коновальця в Роттердамі, А. Мельника в Люксембурзі, С. Бандери в Німеччині. Перелік може бути довгим…

* * *

На завершення треба сказати, що злочинець, точніше злочинці, що підготували виконали теракт у Роттердамі проти Є. Коновальця залишаються до сьогодні не по¬караними. Такі злочини не мають терміну давності….
Додаткові дослідження, дозволять наблизитися до остаточного вияснення прав¬ди про злочин у Роттердамі.


1 Обіжник до членів ПУН. 16 серпня 1940 р. Архів ОУН у Києві, ф.1, оп.2, спр.34, арк. 76.
2 Барановський Я. «Про зв’язок, що його мала організація…». Архів ОУН у Києві, ф.1, оп.2, спр.34, арк. 65.
3 Барановський Я. «Про зв’язок, що його мала організація…». Архів ОУН у Києві, ф.1, оп.2, спр.34, арк. 65.
4 Стахів В. Останні дні полк. Євгена Коновальця // До зброї: журнал української військово-політичної думки. Вип. 4 (17), 1950. — С.16.
5 Барановський Я. «Про зв’язок, що його мала організація…». Архів ОУН у Києві, ф.1, оп.2, спр.34, арк. 61.
6 Судоплатов П. А. Спецоперации. Лубянка и Кремль 1930–1950 годы. — Москва, 1997. - С. 47.
7 Барановський Я. «Про зв’язок, що його мала організація…». Архів ОУН у Києві, ф.1, оп.2, спр.34, арк. 69.
8 Барановський Я. «Про зв’язок, що його мала організація…». Архів ОУН у Києві, ф.1, оп.2, спр.34, арк. 67.
9 Судоплатов П. А. Спецоперации. Лубянка и Кремль 1930–1950 годы. — Москва, 1997. - С. 41.
10 1938 року заарештований і приговорений до смертної кари, але зусиллям П. Судоплатова та Н. Ейтінгона 1941 року реабілітований та відновлений на роботі в НКВД.
11 Holland ist mit bolschewistische Spione infziert // Neues wiener journal. 31. 05. 1938.
12 Барановський Я. «Про зв’язок, що його мала організація…». Архів ОУН у Києві, ф.1, оп.2, спр.34, арк. 67.
13 Барановський Я. «Про зв’язок, що його мала організація…». Архів ОУН у Києві, ф.1, оп.2, спр.34, арк. 67.
14 Судоплатов П. А. Спецоперации. Лубянка и Кремль 1930–1950 годы. — Москва, 1997. - С. 45.
15 Барановський Я. «Про зв’язок, що його мала організація…». Архів ОУН у Києві, ф.1, оп.2, спр.34, арк 67.
16 Судоплатов П. А. Спецоперации. Лубянка и Кремль 19 130–1950 годы. — Москва, 1997. - С. 45.
17 Stond slachtofter in dienst van bende terroristen? // De Telegraaf 24. 05. 1938.
18 Барановський Я. «Про зв’язок, що його мала організація…». Архів ОУН у Києві, ф.1, оп.2, спр.34, арк. 68.
19 Лист Р. Пенна до М. Селешка. 29.11.1938 р. Архів ОУН у Києві.
20 De politieke moord op den Coolsingel opgehelderd //Nieuwe rotterdashch courant. 23.05.1938.
21 Онацький Є. Римські відгуки роттердамської трагедії. // Календар альманах на 1953 рік. — Буенос-Айрес, 1952. — С. 32.
22 Спогади А. Черняцкіса. Архів ОУН у Києві.
23 Вождеві у перші роковини. Є. Коновалець 1938–1939. — Саскатун, 1939. — С.26.
24 Лист О. Коновалець до Ю. Бойка (Блохина). Архів ОУН у Києві.
25 ЦДАВО України, ф. 3915, оп.1, спр.17, арк. 45.

(З часопису «Розбудова держави», з ілюстраціями дивіться на
http://rozbudova.org.ua/images/archive/ ... avy-11.pdf )
Моргенштерн
 
Сообщения: 3483
Зарегистрирован: 09 сен 2008 14:05
Откуда: Киев

Вернуться в Обсуждение текущих событий

Кто сейчас на конференции

Сейчас этот форум просматривают: Google [Bot] и гости: 8

cron
Not able to open ./cache/data_global.php