Юрій Андрійович Джеджула
ТАЄМНА ВІЙНА БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Історико-документальна оповідь
Видавництво «Молодь», Київ, 1995 р.
У книжці йдеться про досі невідому широкому загалу таємну діяльність видатного гетьмана Богдана Хмельницького під час перебування лже-Шуйського в Україні, стосунки з Кримським ханством, Польщею й Москов¬ським царством до укладення Переяславського військо¬вого трактату та про українську розвідку тих часів.
ОГЛАВ
Грізний рік гніву
Шпигунська місія святого отця
Давнє прокляття московських царів
Царський богомолець починає діяти
«Давайте нам знати і попереджайте нас»
«Щоб тої мислі ніхто не відав...»
Козацька служба безпеки
«Мыслил глубоко, очі всюди маючи»
Інтелектуальна зброя гетьмана
Неймовірний «світ Демокріта»
«Как себе хочете, так и починайте, хотя с ляхами, хотя с нами»
Янгольські слова, та диявольська думка
«Шлункова» дипломатія Кремля
Духовний меч України
Віра, що єднає, але роз'єднує
«Я все городы московськие и Москву сломаю»
Око государеве не знає сну
Успіх «дипломатії постраху»
Дещо про дипломатичний політес
Ціна письмової помилки — смерть
Старожитні Чичикови
На перехресті таємної війни
Зрада московитів
Привід царя втручається у перемови
Дев'ятнадцятий самозванець
Слуга диявола
Політика, обрамлена римами
«Джованні Тимотей, московит, государ Московії»
Секретна зброя гетьмана
Лихі звістки
Путівник по дипломатичному лабіринту
Самозванець сам іде на зв'язок
Мисливець на самозванця
Єдине завдання посла — голова лже-Шуйського
Велика прикрість Василя Унковського
Знову «святий шпигун»
Кінець лже-Шуйського (Замість епілога)
Основна використана література і джерела
Грізний рік гніву
1648 рік від Різдва Господнього став дивовижним роком у світовій істоторії. «Вже тим він надзвичайний, — писав само¬видець подій француз Мантень де Салмоне, — що тоді відбу¬валися великі й дива гідні революції...»
У Парижі за одну ніч будують 1500 барикад. Вибухає Фрон¬да. Франція у вогні.
В Англії революція досягає свого апогею. «Короля на еша¬фот!» — лунає загальний вигук. І голова Карла І падає в кошик ката.
Чутки про тривожні події на Британських островах сягають засніженого Московського Кремля, де вони вельми своєрідно трактуються: «Писано де, государь, что де аглицкий король и с ним двенадцать тысяч крестились в православную веру, и в земле его ныне междоусобье, иные люди еще в прелести, и с православными хотят биться»*.
-----------------
*Тут і, головним чином, далі в книжці документи часів Московського царства цитуються в оригіналі.
А по всій неозорій Московії прокочується величезна хвиля міських повстань, і летять у багно спотворені трупи бояр і( царських улюбленців. Багато хто з дворян пояснює завірюху у країні українськими впливами: «Людишки наши и крестьянишки своєю слабостью, видя их литовскую (українську. — Ю.Д.) прелесть, с тех пор учали тебе, государю, изменять и бегать за рубеж и ныне бегают безпрестани и от тово, государь, многие поместишка наши запустели... бегают за рубеж в литовскую сторону, пограбя животишки наши и пожигая дворишка у нас, холопей твоих, бьют и вяжут...»
У столиці Високої Порти постійно бунтують невгамовні янича¬ри, і тремтить султан, і вбивають його візирів.
Революційні заворушення охоплюють величезні володіння Іс¬панії, над якою, на думку придворних борзописців, ніколи не заходить сонце. Але ніколи не припиняються і народні виступи.
«Народний трибун» Мезаньєло підносить у сонячному Неаполі смолоскип повстання, іскри від якого далеко летять над усією Італією.
Хвилі народного гніву охоплюють «Вічне місто» — Рим. Папа боїться навіть визирнути з віконця свого Латернського палацу в Ватікані.
По розтерзаній 30-річною війною землі Німеччини блукають з мечем і вогнем хижі ландскнехти, які зробили смерть своїм ремеслом.
Селяни з вилами та косами піднімаються на озброєних до зубів панів у Сіцілії, в Австрії, у Великопольщі...
У «летючих листках» Німеччини та Франції провіщується час «повалення всіх монархій».
Автор «Втраченого раю», великий англійський поет Джон Мільтон, відверто радіє: всі нації земної кулі «повертають собі давно втрачену свободу».
Французька письменниця пані де Моттвіль тремтячою рукою занотовує у щоденнику: «У 1648 році королі перебували під погибельною зіркою...»
Найпопулярніше слово в Європі — «Свобода!».
Разюче змінюється політичне обличчя всього континенту.
А в сумнівну рівновагу європейських міжнародних відносин стрімко втручається абсолютно новий політичний чинник — український. Саме на бранному полі України вирішується доля не тільки українського, а й усіх східноєвропейських народів.
То в Україні розпочинається велична Визвольна війна укра¬їнського народу. Тогочасний польський історик Іоахим Патроній проклинає українців, «цих жахливих скіфів», котрі зруйнували велике польське королівство, і запевняє, що від часів гунів і Тамерлана Європа не зазнавала подібної навали.
Для України настав урочистий та грізний час випробувань, коли не важить, чим людина або народ видаються, що про нього думають, що він сам каже й думає про себе. Наспів час, коли спадають усі облудні шати позірності і народ постає тим, ким він є. У самій глибинній своїй сутності.
І на чолі цього народу, що повстав за свою споконвічну правду, виростає велична постать — Богдан Зіновій Хмель¬ницький.
Своїми карколомними дипломатичними комбінаціями україн¬ський гетьман добився майже повної міжнародної ізоляції Речі Посполитої, яка у мілітарному розумінні вважалася чи не найпо¬тужнішою державою Європи. Він забезпечив Україні збройну допомогу Кримського ханства, досяг прихильного нейтралітету Туреччини й Трансільванії, примусив Молдавію розірвати союз з Польщею, зав'язав дружні стосунки з Венеціанською респуб¬лікою, вступив у перемови зі Швецією, знешкодив на якийсь час небезпеку, що чорною хмарою насувалася на Україну з півночі, від Москви... Щоправда, пізніше українському народові не вда¬лося уникнути цієї небезпеки, і її потворні наслідки даються взнаки й сьогодні.
Польський історик Людвік Кубаля, котрий протягом десятиліть досліджував життя і діяльність Богдана Хмельницького, порівнював українського гетьмана з його сучасником — вождем Англійської революції середини XVII століття Олівером Кромвелем, відзначаючи при цьому, що завдання Богдана виявилося набагато складнішим: «Він не мав, як Кромвель, у своєму розпорядженні вишколеної інтелігенції й засобів старої, сильної держави. Військо, фінанси, державне господарство, адміністра¬ція, зносини з сусідніми державами — все це треба було створити, все це лежало на його голові. Він мусив добирати і вчити людей, доглядати щонайменших подробиць. І коли його військо не вмирало з голоду, коли він мав зброю, гармати, амуніцію, добрих шпигів і зручних агентів, то це його особиста заслуга... Була то людина з кожного погляду надзвичайних вимірів, він переростав талановитих людей настільки, що переступав межі збагненного...»
Шпигунська місія святого отця
Смиренний старець Троїцько-Сергієвого Богоявленського монастиря Арсеній Суханов улітку 1649 року, згідно з указом государевим і з благословення московського патріарха, розпо¬чав прощу до святого града Єрусалимського, аби омитися над Гробом Господнім зворушливими сльозами щирої молитви во здравіє Божого помазаника — царя Олексія Михайловича.
Офіційне звання «царського богомольця» дозволило Суханову приєднатися до почту єрусалимського патріарха Паїсія, що повертався з Москви, де перебував у церковних справах.
В оточенні патріарха Арсеній Суханов почувався в повній безпеці, що було для нього аж ніяк не зайвим. Справа в тому, що святий отець займався грішними справами, позаяк був мос¬ковським резидентом-розвідником високого рангу і великих секретних повноважень. Своє потаємне ремесло «святий шпи¬гун» любив і шанував. І тепер вже важко визначити, чи він займався шпигунством у паузах між палкими молитвами, чи бив поклони у коротких перервах поміж різними шпигунськими ак¬ціями. Одне безперечно: розвідником він був першокласним — умів «выведывать». А чорна ряса виявилася ідеальним при¬криттям для чорних справ.
На цей раз казенному прочанину так і не довелося ступити на Святу Землю і уклонитися Гробу Господньому. Що ж, Богу Богове, але й кесарю кесареве! Останньому отець Арсеній воче¬видь віддавав перевагу, добре пам'ятаючи традиційне москов¬ське: «Бог не выдаст, свинья не сьест». І якщо всеблагий Цар Небесний може трохи зачекати і врешті простити, то цар земний нікому і ніколи не подарує занехаяння своїх інтересів. Не на часі молитва, коли над царюючим домом Романових нависла небезпека.
Раптово полишивши розгубленого патріарха, Арсеній стрім¬голов перетнув охоплену полум'ям Визвольної війни Україну і в рекордно короткий термін прибув до Москви, де негайно ж, 11 грудня, був прийнятий у Кремлі. Слово і діло государеві не терплять зволікань.
Що ж трапилося? Які надзвичайні обставини примусили «царського богомольця» проміняти богоспасенні справи на грішні мирські?
Відповідь на ці запитання дає власноручний звіт Арсенія...
Прибувши на початку вересня 1649 року до столиці Молда¬вії — Ясс, Суханов довідався, що в якомусь скиті під «Венгерскими горами» переховується людина, яка називає себе «воровски» сином колишнього царя-небіжчика Василя Івановича Шуйського. Особлива ж увага в донесенні пильного «богомоль¬ця» зверталася на той приголомшливий факт, що невідомий зухвалець запечатував свої листи печаткою червоного воску. І це було страшною крамолою.
Від часів Івана Грозного тільки царям належало виняткове право затверджувати офіційні документи червоною печаткою. У 1568 році з цього приводу вибухнув серйозний міжнародний скандал. Литовські посли обманом хотіли привісити до тексту дипломатичної угоди печатку червоного кольору. Та Москву не обдуриш! Велерозумні бояри хутко збагнули те лукаве крутій¬ство і, погрожуючи Литві розривом усіх відносин і навіть вій¬ною, таки домоглися від підступних чужинців обіцянки надалі користуватися не червоним, а зеленим воском. Цей випадок був поцінований у Москві як видатна перемога московської дипло¬матії.
Отже, використовуючи червону печатку, загадковий самозва¬нець відверто зазіхав на прерогативи царської влади, що не¬двозначно засвідчувало небезпечну спрямованість його під¬ступних намірів.
Ще зловіснішими виявилися відомості, здобуті Сухановим, про намір лже-Шуйського їхати в Україну для зустрічі із геть¬маном Війська Запорозького Богданом Хмельницьким, з яким у московського уряду у цей час склалися зовсім непрості сто¬сунки, котрі, на думку бояр, могли призвести навіть до війни.
Справа набирала особливо небезпечного оберту. Увага! Са¬мозванець наближається до кордонів Московської держави. У білокам'яній вдарили на сполох...
Давнє прокляття московських царів
Самозванство — це давнє і страшне прокляття царів, яке примушувало московських самодержців ціпеніти од жаху про¬тягом століть. Важко назвати такого царя, який не мав би свого «двійника», та ще й, як правило, не одного.
Окремі, спорадичні випадки самозванства траплялися і в іс¬торії інших народів — лжемаг Гаутама, лже-Нерон, лже-Агріппа, лже-Лев, лже-Жанна д'Арк, лже-Людовік XVII, навіть лже-Наполеон. Та тільки у Московському царстві самозванство на¬було ваги суспільно-політичного та культурно-релігійного яви¬ща, котре призводило до постійних державних струсів, під уда¬рами яких хитався трон.
Самозванство кліщем вгризлося у плоть московської історії. Видатний російський історик В.О.Ключевський писав: «У нас з легкої руки першого Лжедмитрія самозванство стало хронічною хворобою держави: відтоді ледь не до кінця XVIII століття мало яке царювання проходило без самозванства». А дехто із су¬часних російських дослідників взагалі вважає, що «історію Росії неможливо писати, обминаючи проблему самозванства».
Постійне суспільне бродіння і брак елементарних людських прав у Московській державі виявилися тим благодатним грун¬том, на якому рясно, наче мухомори після дощу, сходили численні самозванці.
За підрахунками істориків, лише у XVII столітті щонайменше 23 особи заявили про свої «виняткові» права на шапку Мономаха.
У часи Смути, окрім трьох Лжедмитріїв, з'явився «царевич» Петро, котрий називав себе сином царя Федора Івановича. В Астрахані певний час «царював» ще один «син» Івана Грозно¬го — Іван-Август, а згодом тут об'явився «царевич» Лаврентій — «онук» Івана Васильовича.
У широких козацьких степах гуляли аж вісім «синів» царя Федора — «царевичі» Федір, Клементій, Савелій, Семен, Василь, Мартинко, Гаврилко та Єрошка. Не кажучи вже про сина Марії Мнішек чи то від Лжедмитрія II, чи то від україн¬ського козака з Тернополя Івана Заруцького, котрий під час Смути став одним із керівників Московської держави. І хоча цього «воренка» повісили ще немовлям, але й на його місце перегодом віднайшовся претендент — польський шляхтич Ян Фаустин Луба, боротьбою з яким й розпочалося у 1645 році царювання Олексія Михайловича, і Московія змогла вільно зіт¬хнути лише після загибелі цього шляхтича в битві під Пилявцями.
Серед шукачів царської корони зустрічаються одчайдушні шибайголови і безпринципні пройдисвіти, затяті вар'яти і наївні мрійники, блазні та релігійні фанатики, серед яких значну частину становили декласовані особи — дезертири, збіглі крі¬паки, попи-розстриги. Близько 40 відсотків із них володіли значним соціальним досвідом, позаяк колись служили у війську. Натомість по всій країні цей покажчик для чоловічого населення у середньому не переважав 3—4 відсотків.
Цікаво, що були не лише лжецарі, а й лжесвяті. Наприкінці XVII століття Кузьма Косой проголосив себе «правдивим папою» і заневняв, що володіє правом на престол царів. Пере¬годом йому цього видалося замало, і він почав нарекати себе Господом Богом (точнісінько, як це робить наприкінці XX сто¬ліття Марія Деві Христос). До речі, придворні лакузи, облудно граючись словами, називали і Петра І Христом, хоча народ вважав його антихристом.
Та й відомий ідеолог старообрядництва «огнепалимый» Аввакум вважав себе принаймні не меншим від Ісуса Христа: «...А потом Бог вместил в меня небо, и землю, и всю тварь». Тож і відчував за собою право на виконання вищої сакральної місії — суду над живими і мертвими, який за християнським віровченням належить тільки Ісусу: «Я еще, даст Бог, преже суда тово Христова взявше Никона разобью ему рыло... собака, смутил нашу землю. Да и глаза те ему выколупаю, да и толкну ево взашей: ну во тьму пойди, не подобает тебе явиться Христу моєму свету. А царя Алексея велю Христу на суде поставить. Тово мне надобне шелепами медяными попарить. Да что ты, християнин, смеешися, будет так!»
Князівська доба не знала самозванства. Це явище з'явля¬ється, по суті, майже водночас з першими миропомазуваннями на Московське царство. Подібний збіг аж ніяк не може бути випадковим. Коріння самозванства треба шукати в ідеологічних засадах московського самодержавства,
Цар у Московській державі як сакральна істота, непідвладна мирському осуду. Самодержець перебував понад законом лю¬дей — він сам був для них живим законом. Ні на словах, ні в писаннях не дозволялося «износить неподобная» на государів і викривати «стыд их венца». Московським царям був лише один судія — Бог, який буцімто передав їм у вічне рабство не тільки жалюгідну плоть, а й безсмертну душу підданих. За якусь незначну провину цар Олексій Михайлович дорікав неслухняно¬му боярину: «Кого не слушаешь? Самого Христа!» Дипломат XVI століття барон Сигізмунд Герберштейн, вражений необме¬женою самовладністю царів, писав: «Владою, якою він (цар. — Ю.Д.) користується над своїми підданими, він легко переважає усіх монархів світу.., він застосовує свою владу до духовних так само, як і до мирян, розпоряджаючись без перешкод і за власною волею життям і майном усіх».
Думка про непідсудність «Божого обранця» так глибоко уві¬йшла в масову свідомість російського народу, що позначилася, як зауважували етнографи XIX століття, навіть на дитячій грі «в царя»: «Ну, ребята, я — царь! Которова удушу, так суду нет!»
Уся схема державної влади у Московії, як і у будь-якій іншій азіатській деспотії, була надзвичайно примітивною, проте, як кожна примітивна структура, вона відзначалася стійкістю та ефективністю. Над усіма людьми — Бог. Трохи нижче — цар, «прежде века его от Бога избранный и из чрева матерна помазаный». А десь там, далеко внизу, юрмився народ суціль¬них рабів. Від ближнього думного боярина до останнього юродивого — геть-чисто усі раби, безправні і покірливі. «А миловати мы своих холопий вольны, и казнити вольны», — з непохитною переконаністю висловив своє політичне кредо Іван Грозний, котре передав у спадок іншим самодержцям.
На думку ідеологів московського самодержавства, царство від царя невід'ємне, як душа від тіла. Коли Господь хоче пока¬рати народ, він позбавляє його «сущого» царя, і тоді настає хаос, руйнуються підвалини світобудови і торжествують «зло-раби» — ось зерно офіційної доктрини державної влади. Вельми показово, що на схилі XX століття цей середньовічний принцип підхопили московські «патріоти», прагнучи — вочевидь з меркантильних політичних міркувань — зробити з останнього імператора Росії — Миколи II новітню ікону. А взагалі цар у Московії справді вважався «живою іконою».
Освічений московський дяк Іван Тимофєєв, принизливо називаючи себе «мухоподобным», співав на початку XVII століт¬тя справжню осанну «благословенному рабству». І ось зійшла на «мухоподобного» дяка «мысль облакоподобная», що люди повинні бути покірними, наче худоба: «Скот бо не прекословит водящему или вяжущему его, яко и до самого заколення сопротивлятися не совесть... повинуется неприкословно... Так и мы перед ними (царями. — Ю.Д.) безответны, яко безгласные рабы, со всяческим тщанием кротко носили иго рабства, повинуясь им с таким страхом, что из-за страха оказывали им честь едва не равную с Богом». Так формувався традиційний московський менталітет. Подібного натхненного панегірика раб¬ству, як «природному єстеству», не знала тогочасна Європа. Для порівняння варто навести сповнені людської гідності слова видатного українського політичного діяча першої половини XVII століття волинського мечника Лаврентія Деревинського, мовле¬ні на сеймі Речі Посполитої в 1620 році просто у вічі королю Сигізмунду III: «Про це, ваша королівська милість, не зволиш знати — божественної природи в собі не маєш, але маєш також людську».
Та ось після смерті «благочестивих царів» — Івана Грозного та його сина Федора — московська державна гармонія, засно¬вана на тотальному рабстві та приниженні, зруйнувалася вщент, і «начали возводить на верх царства рабов». Світ захитався. Порушилися одвічні закони московського буття. Надійшла Смута.
Шерег «богопротивных» лжецарів завдяки «многоразумному коварству» започаткував «цар-раб» Борис Годунов, узурпу¬вавши владу. Опісля нього, «видя общую всем нам слабость и трусость», на трон видерся Лжедмитрій І, що «оболкся в плоть антихриста».
Самозванці посунули хмарою. «Первый был учителем для второго, дав ему пример своим похищением, а второй для третьего и для всех тех безыменных скотов, а не царей.., чья дерзость была совсем бесстыдна и воцарение странно», — меланхолійно занотував московський літописець.
Сама концепція «сущих царів» за логікою середньовічної свідомості передбачала протиставлення їм царів «ложных» — «через подобство наскакающих на царство». Справді, якщо суспільство складається з німих рабів єдиного царя, то, природ¬но, що ефективно протидіяти необмеженій владі самодержця може лише інший цар, хай навіть і «ложний». В умовах суспіль¬ної кризи проти «царя-ікони» виступає «цар-ідол». Як це не парадоксально, в основі подібної психології приховується саме переконаність, що судити про те, хто є справжнім царем, має не людина, а Бог. Так самозванство стає своєрідною, проте виправданою реакцією на офіційне твердження про «божест¬венне» походження царської влади.
У народній свідомості відбувалося повне ототожнення імені з його носієм. В історіософії це називається «міфічним ототож¬ненням». Бунтуючи проти царя і його оточення, народ ніби протиставляв їм рівних суперників, рівних по імені, отже, і по сутності. Традиція ця була настільки сильною, що підпорядку¬вала собі і культуру «верхів». Як відомо, родичі Григорія Отреп'єва після Смути за «высочайшим соизволением» замість давнього, зганьбленого прізвища набули зовсім інше. Навіть у 1812 році якийсь полковник Пугачевський клопотався про зміну свого родового прізвища, яке нагадувало про самозванця Оме¬ляна Пугачова, на благопристойніше.
Сходження у 1613 році на осиротілий престол Михайла Фе¬доровича стало для прибічників дому Романових доказом того, що Господь змилувався над Московською землею і життя знову 'вступило у свою нормальну колію. Проте тогочасним ідеологам було важко довести «богообраність» нового царя. Доводилося обмежуватися малопереконливими заявами, що цар Михайло «не от человек, но по-истинну от Бога избран», хоча всі добре знали, що доставили його на царство грішні люди.
Романови не належали до «благородного царского племени». Спорідненість Михайла Федоровича з попередньою ди¬настією доводилася вельми туманно: «...Понеже он хвалам до¬стойного великого государя Ивана Васильевича законныя супруги царицы Анастасии Романовны родного племянника Федо¬ра Никитича — сын». Про таких раніше говорили: «Выгосударился, а не по достоинству».
Крім того, всім було добре відомо, що батько нового царя — Філарет (у миру — Федір) теж був не без самозваного гріха, позаяк у свій час підтримав Лжедмитрія II, за що отримав і від сучасників зневажливе прізвисько «тушинського патріарха». А злі язики подейкували, що й авантюра Лжедмитрія І не обійш¬лася без участі бояр Романових.
Перші Романови добре усвідомлювали всю хиткість і непев¬ність свого становища, тож мусили вдатися до жахливих репре¬сій, аби убезпечити свою владу. Разом із царським берлом нова династія успадкувала і всі перестрахи недавньої Смути. Привид Лжедмитрія, що «яко темен облак возвлекся от несветимыя тмы», здавалося, навіки оселився у Грановитій палаті, блукав довкола трону, жахаючи і бентежачи своєю примарною реаль¬ністю московських царів, і кожної миті погрожував матеріалізу¬ватися во плоті.
У жаху — великі очі. Романови заборонили навіть святкувати Масляну, позаяк існував маскарадний звичай переодягатися у різні шати, серед них і в «царські». Ці дії пильна влада почала розцінювати як небезпечне зазіхання на прерогативи царської особи. А коли так, то наряджені автоматично перетворювалися на небезпечних державних злочинців, з якими і треба про¬водити боротьбу на державному рівні.
Іноді справа набувала кумедного з сучасної візії, але на¬справді, у тогочасних московських умовах, трагічного вигляду.
У лютому 1629 року курському воєводі Собакіну подали виказ на місцевого сторожа, котрий говорив «про государя неподобное слово»: «В меня... такова ж борода, что у госуда¬ря». О злочинець зловмисний! Хіба ж невідомо, що у Царя не може бути такою самою борода, як у простолюдина? Бо ж вона — не абияка, а царська! Цього виявилося досить, щоб порушити кримінальну справу.
Взагалі-то ота пакосна волосата чоловіча поросль частенько-таки виринає на сторінках тогочасних кримінальних справ...
Полаялись якось двоє — мужик Сенька і дворянин Сірий Сергєєв. Останній і почав погрожувати своєму візаві, мовляв, «бороду тебе за то выдеру!» Але й Сенька, хлоп не в тім'я битий, резонно парирував: «Не дери моей бороды, мужик я государев и борода у меня государева».
Ось ця вірнопідданська заява хитрого мужика й погубила благородного дворянина. Сергєєв, як водилося у Московській державі, не забарився з доносом на бунтівника Сеньку, котрий зазіхнув на святе — на царську бороду. Проте не так сталося, як гадалося. Розшук, звичайно ж, розпочали, бо йшлося про образу величності, але наслідки слідства виявилися згубними для пильного дворянина. Як то кажуть: факти не підтвердилися. Із Москви надійшов суворий наказ за власноручним підписом царя, в якому наказувалося Сірого Сергєєва «бить батоги, раз-настав, нещадно, потому что он сказывал, затеяв наше дело; а при ком то дело деялось, и они сказали не против его извета».
Але не завжди так благополучно для обвинувачених «у поно¬шений государя» закінчувалася справа...
У 1620 році за участь у переодяганні на масниці «затейним воровским обычаем» були засуджені до страти на горло князі Шаховські — брати Афанасій, Андрій та Іван. Лише втручання батька царя — патріарха Філарета порятувало веселих гульті¬пак. Самодержець «в смерти место велел вам живот дать», але не свободу: винуватців масляного карнавалу вкинули у в'язни¬цю. Дорого коштували родовитим Рюриковичам оті безтурботні веселощі над Романовими — вони 14 років гнили у кайданах.
Влада завжди перебувала насторожі. У 1666 році поміщик Микита Пушкін вчинив донос на власних селян, які влаштували заборонене владою масляне гуляння. Проводжаючи зиму, селя¬ни, за давнім звичаєм, переодягалися дияволом, ведмедем, а двоє необачних — Митька Демидов і Першка Яковлев — жар¬тома перевбралися царями, нап'явши на голови солом'яні корони. Веселий сміх обернувся кривавими сльозами. Царські посіпаки жорстоко покалічили хліборобів — відрубали карна¬вальним царям по два пальці на правиці. Решту учасників зимових гулянь били батогами «нещадно» і разом із сім'ями вислали до Сибіру. Ні, не вибачали московські самодержці кпин над своїм маєстатом.
Якщо так жорстоко карали безневинних наряджених, то можна лише уявити, як стурбувала Олексія Михайловича звіст¬ка, яку приніс Арсеній Суханов, адже йшлося про можливу появу в Україні «справжнього» самозванця. У Кремлі добре пам'ятали, що саме українці становили основу війська Лжедмитрія. Не забули в «златоглавій» і козаків гетьмана Сагайдачного, чиї коні добре потоптали гострими копитами Мос¬ковську землю. Московські літописи пронизані записами про вояків, «хохлы имущими на главах», і про «порабощение наше главохохленой Литвой». Сучасний російський коментатор сором'язливо пояснює, мовляв, вираз «хохлы имущие» означає поляків. Навряд чи подібне тлумачення відповідає дійсності, адже добре відомо, хто насправді носив довгі оселедці — «хохлы» — на своїх буйних, непокірливих головах...
Боярська рада, думні дяки і сам самодержець дуже уважно поставилися до тривожної звістки, принесеної святим отцем. Посольському приказу — «оку государеву» — було доручено негайно розробити необхідні заходи для знешкодження небез¬печного «вора» — самозванця, котрий міг стати ще небезпеч¬нішим під час перебування в Україні. «Вору... не смиренье; кроме смерти, усмирить его нечем», — вимагали московські закони. «Вором» у Московській державі у ті часи називали того, хто «убивство или крамолу и рокош на царя государя умыслит...»
Царський богомолець починає діяти
26 січня 1650 року баскі коні швидко понесли на південь сани з царським богомольцем. Полювання на державного злочин¬ця — лже-Шуйського розпочалося. Олексій Михайлович нака¬зав не шкодувати коштів для «ево великаго государева дела».
У секретній інструкції, яку отримав Суханов, наказувалося: «Будешь в Києве и тебе б проведать... И про вора про Тимошку и про татар проведать, и том о всем писать к государю». Проте важливіші поради про те, що і як треба чинити, були переказані ченцю-шпигуну «изустно»...
9 лютого отець Арсеній вже був у Києві. Являючи свою побожність, він заходився відвідувати церкви і собори, прикла¬дався до образів, затеплював свічки, годинами стояв навко¬лішки і ревно стукав лобом по підлозі. Головне ж — ані на мить не забував про «государеву службу».
При частих зустрічах із лаврською братією святий отець, ніби випадково, вперто схиляв перебіг розмов у потрібне йому річище, цікавився, чи не чути, бува, якихось важливих для віри православної новин, допитувався про лже-Шуйського і радив, якщо з'явиться той «окаянний» злочинець, вчинити богоспасен¬ную справу, затримати «вора» і одразу повідомити про це, а ще краще передати самозванця московським властям, за що буде від царя велика дяка, а ще більша винагорода.
На цей раз Арсенію Суханову не поталанило нічого нового вивідати про самозванця. Проте він досяг успіху в іншому: «И будучи в Києве старец Арсений списал пункт королевский, что прислал киевский митрополит с сейму о постановлений мира с козаками». Йдеться про текст Зборівського миру. Ці важливі шпигунські відомості були негайно ж відправлені Сухановим із спеціальним гінцем до Путивля, а звідти терміново, без звичай¬ної московської «волокиты», яку сам цар Олексій Михайлович називав «злохитренным московским обычаем», переслані до столиці. У Центральному державному архіві древніх актів у Москві збереглися документи і копії з них, які розповідають про перебування київського митрополита на сеймі у Варшаві, а це означає, що в найближчому оточенні Сильвестра Косова пере¬бувала людина, котра працювала на московську розвідку. Тепер через вирви часу важко з'ясувати, ким був той запроданець. Хоча...
9 лютого, у той самий день, коли Суханов прибув до Києва, до Путивля таємно приїхав ігумен Батуринського монастиря святого Миколи Чудотворця — Іона. Воєвода Семен Прозоровський, бачачи готовність ігумена до співпраці, вирішив скористатися послугами українського високопоставленого чен¬ця з особливою метою: «И мы, призвав его, игумена, к себе в сьезжую избу, нарочно говорили, чтоб он тебе, государю, послужил, ехал в Киев нарочно и доведался в своей литовской стороне всяких тамошних вестей подлинно».
Москву цікавила насамперед достовірна інформація про військово-політичну ситуацію в Україні, перебіг польсько-укра¬їнських перемов і, звичайно ж, все, пов'язане з особою само¬званця.
Ігумен Іона, отримавши свої тридцять срібняків соболями, напрочуд швидко погодився співробітничати з тогочасними мос¬ковськими спецслужбами: «А сказал он, игумен, нам.., что де учнет тебе, великому государю, служить и работать и вестей проведывать, а проведав подлинных вестей в Києве, приехав к нам, холопем твоим, скажет...»
Отже, ігумен Іона, погодившись стати Іудою, зумів потрапити до митрополичої канцелярії і, скориставшись своїм саном і знайомствами, отримав інформацію, яка цікавила московський уряд. Не виключено, що саме Іона передав Суханову надзвичайно цінні дані про ухвалу сейму Речі Посполитої щодо українських справ, адже сам московський резидент у чернечій рясі у звіті царю похвалявся, що ці відомості просотилися із митрополичого оточення.
Арсеній Суханов перебував у Києві недовго. Його розвід¬ницька «легенда» вимагала продовження мандрівки до Святих місць. Козацька варта пильнувала, і московський резидент, аби не поглиблювати до себе підозри, мусив, попри власне бажан¬ня, рушити далі...
І ніхто ще не міг навіть уявити собі, яке поважне місце в таємній міжнародній війні незабаром посяде новий самозва¬нець. У карколомний вир подій, про які піде мова, крім України, були втягнуті Московія, Річ Посполита, Туреччина, Кримське ханство, Східна православна церква і католицький Рим, Сербія, Волощина, Молдова, Семиградське князівство, Швеція, Пруссія та Голштінія, що, безумовно, вплинуло якоюсь мірою на перебіг європейської міжнародної політики і дипломатії середини XVII століття, багато в чому визначивши подальшу історичну долю континенту.
«Давайте нам знати і попереджайте нас»
З піднесенням святої хорогви національно-визвольної війни перед Богданом Хмельницьким постало надзвичайно складне завдання: створити ефективну й розгалужену службу безпеки. Інші держави мали давні традиції розвідницької діяльності, висококваліфіковані кадри, що формувалися роками, налаго¬джені зв'язки і канали інформації, випробувані методи роботи, розроблену тацтику та стратегію таємної війни, нарешті — чітку і упорядковану систему спецслужб.
Усього цього Україна не мала, і його треба було будувати на рівному місці. Час та історія не надавали можливості для довго¬го розгойдування. Необхідно було діяти негайно, щоб випередити або знешкодити потенційного ворога.
І це неймовірно важке завдання було виконано. Це — наслі¬док величезного патріотичного піднесення, що охопило усі верстви українського народу. Вже за кілька років українська таємна служба за якістю і наслідками своєї діяльності, без перебільшення, виходить на одне із чільних місць у Європі.
12 грудня 1650 року у палаці польського короля за участю самого Яна Казимира, трьох коронних гетьманів, чотирьох хранителів державної печатки, коронних маршалка та підскар¬бія відбулася таємна нарада, присвячена лише питанню протидії козацькій зовнішній розвідці.
Вищі достойники Речі Посполитої з пострахом вислухали доповідь ротмістра Воронича, котрий повернувся з Чигирина, де під виглядом посла збирав секретні відомості.
Великий канцлер литовський Ольбрахт Радзивілл, який був присутній на цій нараді, занотував у своєму щоденнику, що Воронич «доповів про шпигів Хмельницького, котрих він має повсюди, навіть у Венеції, і, на його думку, це повинно вплинути на майбутню долю нашого короля, а опісля і на князя Москви». «Князем» у Речі Посполитій вперто називали Олексія Михай¬ловича, відмовляючи йому в царському титулі, що призводило до постійних дипломатичних ускладнень між Польщею та Московією.
Авторитет української зовнішньої розвідки, створеної Богда¬ном Хмельницьким, був настільки великим, що їй інколи припи¬сували й те, до чого вона не мала, як видається, прямого відношення.
Тогочасний польський мемуарист Голінський подав сенсацій¬ні відомості, нібито козацький гетьман, зваживши на непри¬хильність турецького султана Ібрагіма до української справи, звернувся безпосередньо до яничарів, які за його намовою вчинили 8 червня 1648 року двірцевий переворот, вкинули до в'язниці султана, а на трон падишаха посадили його восьмиріч¬ного сина, Мухаммеда IV.
Так чи інакше, але справді зовнішня політика Оттоманської імперії після яничарського заколоту зазнала разючих змін. Новий візир Суфі Мехмед і «названий батько» нового султана Бектеш-ага, що задушив батька справжнього, ступили у пряме листування з Богданом Хмельницьким і обіцяли Війську Запо¬розькому свою підтримку і всіляку допомогу.
Цікаво, що під час повстання яничарів у Стамбулі справді перебували українські посли, що й стало підставою для фан¬тастичної версії про «козацьку інтригу» в Туреччині. Сама ж можливість появи подібних чуток свідчить про впевненість су¬часників у всемогутності української розвідки, для якої, здава¬лося, не було нічого неможливого.
Але існувала ще одна обставина, на яку б варто звернути увагу. Велика султанша, дружина колишнього султана і мати нового, мала ім'я своєї великої попередниці Насті Лисовської з подільського містечка Рогатина, відомої в історії Сходу під іме¬нем Роксолани, як засвідчують джерела, теж була українкою за походженням. Малолітній син Мухаммед перебував під повним впливом своєї матері. За повідомленням польських агентів, коли до Стамбула прибуло козацьке посольство, турецький уряд довго вагався, чи сприяти Війську Запорозькому, і тільки рішуче втручання великої султанші дозволило позитивно розв'язати цю справу. Султанша ніколи не забувала свою зелену Україну, її синє небо й золоте жито.
З усіх видів державної таємної діяльності до Визвольної війни у козаків здавна була добре розвинута, по суті, тільки військова польова розвідка. В усіх інших видах секретних служб просто не було нагальної потреби, позаяк вони є хай прихованими, але атрибутами державності. Щоправда, судячи із доброї обізнаності запорожців у політичній ситуації в інших країнах, необхідної для організації та здійснення переможних військових морських походів з метою звільнення християнських невільників і здобуття «козацького хліба» — військової здобичі, якийсь різновид глибокої зовнішньої розвідки у Війсь¬ку Запорозькому все ж таки існував, але треба було створити умови і докласти великих зусиль, щоб ця брунька розпустилася і винеслася розлогим пагіллям таємних служб.
Готуючись до піднесення корогви визвольної війни, Богдан Хмельницький подбав про розширення сфери дій традиційної козацької розвідки, безперечно використавши при цьому новіт¬ній досвід відповідних служб інших країн, з котрим козацтво мало змогу близько ознайомитись, якщо зважити на його активну участь на різних фронтах 30-річної війни, що палахко¬тіла на терені Європи у 1618—1648 роках.
В історичних джерелах збереглася згадка про те, що видатний український просвітитель, митрополит-філософ Петро Могила, який задовго до Вольтера і Монтеск'є мріяв про ті спасенні часи, «коли або філософи будуть царювати, або царі філософствувати», незадовго перед тим, як предстати перед лицем Вічності, благословив Богдана Хмельницького на бороть¬бу за волю українського народу і наклав вічне прокляття-анафему на тих, хто не приєднається до цієї святої справи. Трива¬лий час ця згадка здавалася малоймовірною, позаяк тоді нале¬жало б визнати, що таємна підготовка до Визвольної війни велася задовго до її початку, адже Петро Могила вмер у ніч на 1 січня 1647 року.
Недавня архівна знахідка українського пошуковця Юрія Мицика розвіює останні сумніви. Йдеться про виявлення листа турецького султана до Богдана Хмельницького, датованого літом 1647 року, в якому повелитель Високої Порти дякував козакам за отримані відомості і обіцяв свою підтримку. Отже, за рік до вибуху Визвольної війни таємна дипломатія козаків уже діяла, і діяла дуже активно.
Ще до виступу із Запорозької Січі Богдан Хмельницький подбав про масовий збір розвідницьких даних, звертаючись у своїх закликах до народу зі словами: «А що довідаєтеся або почуєте від проїжджих про іноземне військо, яке король зібрав проти нас, давайте нам знати і попереджайте нас».
Сотні козацьких розвідників «пішли в народ», розносячи по всій Україні заклик «батька Богдана» підніматися на боротьбу «за віру і волю».
Тогочасні польські джерела насичені згадками про незлі¬ченних «емісарів Хмельницького», котрі розносили іскри Виз¬вольної війни не лише по Україні, а й по всій Речі Посполитій. Є дані, що вже через місяць після перемоги під Жовтими Водами козацькі таємні посланці досягли Галичини і проникли в глиб Польщі аж до Кракова.
Український історик Іван Крип'якевич вказував на розмах глибокої розвідки Богдана Хмельницького: «Політичні експозе (короткий виклад питань поточної політики, переважно — зов¬нішньої. — Ю.Д.), які він давав московським та іншим іно¬земним послам, виявляли, що гетьман мав не тільки дуже точні відомості про події в Польщі, Криму, Туреччині, карпатських князівствах, але також стежив за політикою Швеції, Німеччини, Австрії, Італії та інших західноєвропейських країн, збирав по¬трібні відомості через своїх послів та агентів, користувався ві¬домостями, які привозили чужоземні посланники. Зібрані відо¬мості він умів використати для політичних цілей — своїми рішеннями захоплював ворогів зненацька».
Дії козацької розвідки особливо ефективними робила всена¬родна підтримка. Збереглися відомості про те, що, наприклад, у Новому Костянтинові міщанин Гарко готовий був підпалити місто, «коли надійде лядське військо», а у Синявці місцевий житель Яцько обіцявся знешкодити польські гармати. Те саме збиралися вчинити й мешканці Ставища та інших міст і містечок. Полякам стало відомо, що у Володарці утворився таємний гурт сприяння козакам; і вони забобонно передавали: «Там є троє — хоч би десять катів було, мають таке зілля, що не признаються, а з козаками браття». У Лисянці дев'ять мешкан¬ців присягнули допомагати козацькому війську. У містечку Стан, згідно із закликами Богдана Хмельницького, заздалегідь підго¬тували вісім півбочок пороху, щоб передати повстанцям. У Бро¬дах і Тернополі, незважаючи на пильність польських властей, відбулися таємні наради повстанців, куди нелегально прибували мешканці навколишніх сіл і містечок.
Активно підтримувала визвольний рух українська православ¬на церква. Луцький і львівський православні єпископи, готу¬ючись до прибуття народного війська, заздалегідь закуповували порох, селітру, зброю. Поляки з часом довідалися, що «Афанасій, владика луцький, послав порох і кулі, а владика львів¬ський дав козакам три бочки пороху», і ще — «Афанасій, владика луцький, прислав Кривоносу 70 гаківниць, 8 півбочок пороху, достатньо олова, і грошей привезли 7 тисяч, щоб вдарити на Олику і Дубно».
Навіть посол Венеціанської республіки Альберто Віміна наприкінці 1649 року в листі до свого уряду звертав особливу увагу на дійову участь православних священослужителів у виз¬вольних змаганнях українського народу: «Один з їхніх попів, або, по-нашому, священиків, людина хитра і смілива, перед вели¬кою юрбою повсталих рішуче підтримував її в таких намірах».
Венеційця настільки вразила полум'яна проповідь простого українського священика, що він вважав за потрібне викласти її зміст на папері. Так до нашого часу дійшло живе слово рево¬люційної проповіді, виголошене просто неба.
Невідомий проповідник, вказурчи на замордованих поляками селян, сказав: «Ось нагорода за перенесені нами муки, за подо¬лання небезпеки, за кров, пролиту в боротьбі за свободу, за визволення від нестерпного рабства поляків... Ось трофеї слави польської — трупи наших братів, вбиті на полі, з чого видно, що вони, поляки, підлістю перемогли ту доблесть, яку марно намагалися побороти силою. І чого може більше навчити це, як не нестримної ненависті до поляків і надії на Бога, який повинен просвітити нашу темряву і навчити нас не довіряти безпеку нашого життя варварству знаті.
Та навіщо мені переконувати вас, наводячи далекі приклади підступності поляків? Ось настромлені на палі ваші брати, які, може, ще дихають, і через те, що ви не можете вже допомогти їм, благають вас берегти самих себе і стати слугами Божими, помстившись за них».
Венеціанець перебував у справжньому струсі від тих простих, але таких гірких слів, і він зауважує, що «серйозність теми, сила слів, жаль до загиблих товаришів, гнів, ненависть — усе це спонукало селян одразу ж узятися до зброї і несамовито мет¬нутися на знать, примушуючи відчути натиск їхньої люті. Коли ж це дійшло до найближчих сусідніх місцевостей, то викликало загальне заворушення і прагнення допомогти друзям. Число повсталих зросло...»
Відомо, що протопоп у Старому Костянтинові приймав і пере¬ховував у себе українських розвідників. А у розмові з ко¬зацьким вивідачем священик Галицький запропонував свої по¬слуги для передачі термінових таємних повідомлень: «У нас кращі звістки, тому що ми один одному пишемо, і відомості доходять до самого Києва». Про цей же надійний канал інфор¬мації — від церкви до церкви, від священика до священика — згадує і запис допиту, зроблений у липні 1648 року, коли козацький вивідач під тортурами зізнався, «що піп Заволовський писав Підгаєцькому у Старе Місто, а Підгаєцький — терно¬пільському Абраму, посильному владики. Листи відправляються також козакам».
Взагалі принцип обміну інформацією, серед усього й секрет¬ною, широко використовувався Збройними силами України. В обов'язок усіх полковників входило «милость свою товаришскую показуючи, якоже і повинность наша войсковая до того всігда приводит, чтоб есмя один другому о вістях объявляли». Хмельницький вимагав від своєї старшини: «... Вдень і вночі повідомляйте, що у вас робиться».
Від полкової старшини зібрана інформація надходила до Генеральної канцелярії, котра, по суті, являла собою генштаб Збройних сил України. Тут її опрацьовували, систематизували і аналізували дванадцять високоосвічених писарів на чолі з Іва¬ном Виговським та Іваном Креховським, вправність яких виму¬шені були визнати навіть вороги. Прийнята ухвала була обов'яз¬ковою для виконання. Сувора військова дисципліна завжди є запорукою успіху. Польський шляхтич С.Кушевич у листі від листопада 1648 року заздрісно писав: «Дай, Боже, аби така дисципліна в нашому коронному війську була».
Військова розвідка — це завжди ризик, гра зі смертю, бо той, хто присвячував себе цій небезпечній, проте вкрай необ¬хідній справі, не міг не розуміти, що в разі провалу його чекає неминуча і страшна смерть, хоча і в ті часи подекуди практику¬вався обмін викритими розвідниками. Тому у козацьку розвідку йшли одчайдухи й паливоди, головою готові накласти за това¬риство. Постійна готовність до самопожертви заради спільної справи була властива народним месникам. «Печи, печи мене, але на жодне запитання я не відповім», — кинув у вічі катам захоплений у полон козак Окурзій і вмер під тортурами, не промовивши більше ані слова. Анджей Фірлей, магнат і сена¬тор, доповідав королю: «...А від полонених не можемо нічого допитатися ані лагідними засобами, ані тортурами».
Козаки вміли гідно прийняти смерть. У «Діаріуші Зборівської експедиції», яку, судячи з усього, склав львівський підкоморій Анджей Мясковський, багато розповідається про мужні дії ко¬зацьких розвідників. Зокрема, під днем 13 серпня 1649 року описується страта в королівському таборі трьох розвідників Богдана Хмельницького — українця і двох циган...
А взагалі-то підготовка професійних розвідників в усі часи вимагала довгого вишколу. Кадри майбутніх розвідників і дип¬ломатів Військо Запорозьке готувало заздалегідь. Так, брацлавський полковник Данило Нечай подбав, щоб «малий» Іванко Нечай (можливо, його син чи родич) чотири роки пробув у Криму, вивчаючи татарську та турецьку мови та звичаї цих східних народів.